«20 днів у Маріуполі»

В Академії СБУ відбувся показ оскарівського документального фільму, який продемонстрував світу воєнні злочини та звірства росіян проти українців

Презентували стрічку волонтер Yevhen Tuzov Євген Тузов, організатор найбільшого сховища у Маріуполі, та поліцейський ГУНП в Донецькій області Володимир Нікулін, який вивіз знімальну групу з оточеного міста.

Можна багато розповідати про фільм та цю зустріч, але краще ми процитуємо наших гостей та поділимось враженнями від перегляду курсантів, студентів і співробітників Академії.

«Ті звірства у Маріуполі та інших містах підтверджують, що мова йде не лише про війну проти нашої держави, а про геноцид українського народу. Ми не маємо права забути чи пробачити росіянам. Ніколи!» – ректор Академії СБУ Андрій Черняк.

«На жаль, з нами немає сьогодні мого друга. Його позивний «Гусар». Він – один зі співробітників СБУ, хто загинув на Азовсталі. І ви, як майбутні офіцери, маєте бути носіями тієї історії, яку побачили на екрані. Це хроніки злочинів, які скоювали військові рф. Завдяки багатьом цим кадрам увесь світ дізнався, що саме сталося із Маріуполем. І, мабуть, це допомогло зробити єдину евакуацію цивільних із Азовсталі» – волонтер Євген Тузов

«Наш обов’язок – служити і боронити українську державу. І ми повинні знати обличчя свого ворога... Вони почали атаку через лікарню, заслали дрг, де знаходяться жінки, поранені, діти. Чому? Бо вони прикривались ними. Трусились за своє життя. Не треба лякатись цього ворога. Він безжальний, підлий, кровожерливий, але він – боягуз.

Ваші колеги зі Служби роблять велику справу, викриваючи саму мерзенну категорію – зрадників. А також розслідують воєнні злочини. І коли ви завершите навчання, ви будете продовжувати цю роботу» – підполковник поліції Володимир Нікулін.

Курсанти:

«Я вражена операторською роботою у фільмі. Вона відзначається не лише технічною майстерністю, але й величезною відвагою операторів. Хоробро, до останнього, кожну хвилину наражаючи своє життя на небезпеку, вони змогли передати всю жорстокість та безжальність подій. Фільм став важливим свідченням для світу, розкриваючи масштаб трагедії на нашій землі»

«Впродовж фільму відчула 1001 емоцію, та найбільше ненависть і біль. Відчувалось, ніби тобі виривають серце, ніби це все відбувається ось зовсім поруч, ніби з твоїми рідними. Окрім ненависті було також сильне відчуття вдячності тим, хто боронив нас та зробив можливим показати ці відеоматеріали світу. Дякую!»

«Цей сюжет не можна назвати фільмом, це наше життя. Ще раз переконуюсь, що лише завдяки людям наша держава ще тримається. Так, можна вирахувати кількість особового складу, військової техніки та боєприпасів для ведення війни, але людський фактор… Я пишаюсь, що наша держава – це Батьківщина Героїв!»

«Фільм вражає з першої хвилини: моторошні кадри війни, історії постраждалих, неймовірна стійкість і мужність людей перед лицем смертельної небезпеки. Низький уклін та щира вдячність всім тим, хто створював фільм. «20 днів у Маріуполі» – це не просто документальне кіно, це крик про допомогу, заклик до дії. Це те, про що не можна мовчати!»

«Було дуже важко дивитися на людей, які стали свідками цих подій, на те, як вони гинули. Найбільше мене розчулив момент, де пара втратила свою дитину. Війна руйнує найважливіше – сім’ї та майбутнє. Хочеться, щоб росіяни відповіли за всі скоєні звірства».

Студенти:

«Фільм зворушує до сліз своєю правдивістю і, водночас, надихає силою людського духу. Це справжнє свідчення про мужність і стійкість українців, яке варто побачити кожному».

«Цей фільм про реальні знущання, які пережило мирне населення Маріуполя. Можу з впевненістю сказати, що кожен свідомий українець, повинен побачити ці моменти, які назавжди залишаться у пам’яті, змушуючи задуматися, якою ціною ми живемо».  

«20 днів у Маріуполі» неможливо дивитися без сліз та щирого болю.  Щиро дякую знімальній команді, що змогли показати справжню правду та істину «російської операції». Пам’ятаємо наших воїнів! Робимо все, щоб помститися за наш біль, сльози і смерть окупантам, які почали війну».

Співробітники:

«20 днів у Маріуполі» повинні подивитись усі, не даючи собі виправдань, що вони не можуть, бо не витримують. Можуть і повинні! Бачити жах, який коїть росія. Віддати шану журналістам, які залишились і відзняли матеріал. Подивитись, навіть через камеру, на страх і біль людей, які там залишились, і вшанувати тих, хто похований у траншеях братських могил чи пропав безвісти.

І задати собі питання: А якщо це відбудеться там, де ви живете, не важливо, чи це «безпечний» куточок України, чи за кордоном?

Скільки?

- часу потрібно світовій спільноті, щоб зрозуміти, хто головний ворог світу і що його потрібно не лякати, а знищувати?

- відео, діалогів, історій потрібно українцям, щоб не забувати, що війна триває, згуртовуватися, допомагати, робити хоча б маленькі кроки для тих, хто боронить Україну, хто зараз знаходиться в «самому пеклі» на землі?»

«Весь фільм думала про ціну цих кадрів. Про красиве живе місто, увінчане десятками прапорів України на перших кадрах. Про рятувальників, які під цілодобовими обстрілами рятували людей. Про медиків, які працювали без світла, води, медикаментів, але лишались з пораненими до останнього. Про комунальників, які взяли на себе тягар поховання тисяч загиблих. Про поліцейських і військових, які виконували свій обов’язок. Про тих у підвалах, кому було страшно, але хто вперто казав «я хочу жити в Україні». І про те, що більшість людей з фільму навряд зараз живі. І про дітей…

Будь ласка, давайте не забувати, не забувати ніколи те, що зробили росіяни. Я не хочу мати нічого спільного із катами мого народу і вбивцями дітей».