«Фокус на ідентичність: розмови про найважливіше» – це цикл інтерв’ю зі співробітниками Академії СБУ про державу, науку, історію, культуру
Перша розмова з професоркою кафедри теорії та історії держави і права Національної академії СБУ Лесею Демською-Будзуляк – українською письменницею, літературознавицею, перекладачкою, докторкою філологічних наук, авторкою книг про відомих українських діячів, які таємно працювали на українські спецслужби «Ті, що панують над зорями».
Що надихнуло вас на створення серії книг «Ті, що панують над зорями»?
Мене надихнув сам час. Надихнули події, які ми всі сьогодні переживаємо. Окрім того, ці книжки дали мені змогу поєднати мої дві дуже давні мрії: бути археологом та працювати у системі Служби безпеки України. Мені завжди було цікаво займатися практиками, які мають вплив на формування національної ідентичності та державницької ідеології.
Раніше навіть не уявляла, що це можливо і дуже рада, що саме так склались події. Люди, про яких я пишу, це не просто наше минуле. Те минуле, яке мало бути назавжди забуте та викреслене з усіх наших історичних анналів. Але вони – це наша традиція, наш дух, наші герої. Постаті, на яких сьогодні виховується і має виховуватися покоління не лише офіцерів чи курсантів системи Служби безпеки України, але й усіх свідомих українців.
Усі вони були державниками. Так, часто мали різні політичні погляди, але Україна для них була понад усе, і їм вдалося втримати нашу державу. Вони діяли у часи, дуже схожі до сьогоднішніх. Рівно через сто років Українська держава знову бореться за свою право на суверенність. Правда, тепер нам поталанило трішечки більше, бо, з одного боку, ми не самі, а з іншого – маємо гіркий досвід того, що потрібно покладатися на самих себе.
Вони ж цього досвіду і підтримки не мали. Вони вірили, що весь світ зрозуміє їхні цінності свободи, незалежності, мови, культури, адже виступали за справедливу і чесну справу – за свої національні права. І, знаєте, навіть коли вони програли ці змагання і назавжди залишили Україну – продовжували вірити у цю державу до кінця свого життя. Хоча багато з них загинули чи померли у 50-х – 70-х., так і не побачивши власної держави.
На мою думку, ці люди, їхня життєва позиція, геройський чин, віра у державу понад усе – гарний приклад для наших поколінь, для усвідомлення та національної ідентичності. З іншого боку – це є данина справедливості, пошани і вдячності тим людям та їхній вірі, що це було не марно. Зараз дуже складні часи, люди віддають інколи останнє – життя. Дуже важко вірити у темні часи, але це потрібно, і вони дають нам приклад.
Я надзвичайно рада, що ці книжки вийшли друком. Скажу більше: вони ніколи може й не вийшли б поза Академією СБУ, адже саме тут, у цих стінах, моя ідея дістала відгук. Більше того, ця ідея навіть дістала величезну підтримку і сприяння Голови Служби Василя Васильовича Малюка. Також я дуже вдячна за підтримку ректору Академії Андрію Миколайовичу Черняку, який у мене вірив і надихав, навіть коли у мене опускались руки.
Думаю, що цей проєкт ще буде тривати, бо чим більше я працюю – тим більше розкривається імен і феноменальних постатей.
Тобто, ви плануєте продовження серії та дослідження на цю тему?
Так, однозначно. Можливо це буде дещо інший формат, інша серія, інші імена, але однозначно планую. Зараз я працюю над третьою книгою, і маю надію, що найближчим часом вона буде завершена. Та далі у нас ще дуже багато роботи.
А як ви обираєте героїв для книг?
По-перше, вони захоплюють мене своєю масштабністю. Ці люди не знали, що таке «неможливо», «так не можна», «нічого не вийде». Для них це не був аргумент. Вони робили такі речі, для яких потрібно мати не тільки внутрішню відвагу і сміливість, а насправді величезний масштаб особистості, щоб брати на себе відповідальність за долю цілої держави. Це були люди, які опинялись у ситуаціях, коли треба було миттєво ухвалювати рішення, іноді навіть не погоджуючи із вищим керівництвом, але рішення, які були продиктовані державницькими інтересами. Можливо, десь вони і помилялись, але це були, передусім, державники, які воювали за Україну.
Водночас ця серія «Українці: митці і спецслужби» дуже цікава ще й тим, що її герої, у той чи інший спосіб співпрацюючи зі спеціальними службами, як правило, залишалися у тіні. Дуже часто ніхто не знав, чим вони займалися насправді. В історії України більшість із них залишились як письменники, науковці, дипломати, журналісти, архітектори, археологи. Після Другої світової війни російські спецслужби виловлювали наших діячів і знищували фізично, саме тому вони боялись у спогадах назвати справжні імена та прізвища, і взагалі когось назвати, щоб не підставити людей під удар. Про себе, те, чим вони займалися, майже не писали. І коли виявила, що ці філологи та професори, на яких ми виховувались як фахівці свого напряму, бо за спеціальністю я філолог-літературознавець, вони ще й були дуже крутими розвідниками, виконували специфічні, таємні доручення, вели переговори, була просто у захваті! Як вони зуміли поєднати свої дві життєві позиції так, що ніхто б ніколи не здогадався. Але це у них виходило дуже і дуже блискуче. Непересічні люди, надзвичайно цікаві!
Чи є серед тих, про кого ви писали, людина, яка вразила найбільше?
Вони мене всі по-своєму вражають, ніхто не залишає байдужим. Я буквально вростаю в їхні історії. Адже процес історичного нарису, як це було б не дивно, виглядає приблизно так: є ім’я, за яким, я підозрюю і розумію, має щось стояти. Відкриваю Вікіпедію і бачу цю малесеньку, дуже-дуже скромну статтю, після прочитання якої виникає тисячу і одне питання. Чому мій герой опинився саме в тому місці, що він там робив, чому він цим займався? І коли я починаю розслідувати, це дуже схоже, з одного боку, на археологічні розкопки, коли ніколи не знаєш на що натрапиш, а з іншого – на детективну історію, коли ти вибудовуєш певні версії й шукаєш між ними найбільш правдиву.
Найбільший і найважчий у процесі роботи над постаттю, другий крок – коли починаю підіймати доступні мені архівні матеріали: листування, щоденники, спогади, у яких шукаю сліди цих людей і подій, до яких вони могли бути долучені. Часто це лише натяки, недомовки, з яких здогадуюся, що так, оце, напевно, вони. Я дуже часто розумію, навіть коли не вказано ім’я, що це про цю людину. Бо оцей вчинок, оця звичка, оцей спосіб говорити – йдеться саме про неї. І потім, в останню чергу з’являються документи.
Документів, як правило, найменше. І це пояснює, чому серія науково-популярна. Художність, що притаманно популярному жанру, дозволяє більший крок для маневру. Адже ти вже не так зв’язана кожним документом чи словом. Звичайно, там нічого вигаданого нема. Усі факти задокументовані і засвідчені, а джерела вказані. Проте маю право зазначати, що це, можливо, здогад, що існує кілька версій тієї чи іншої події. Постать іде за постаттю. Чим більше історій й історичного контексту, тим виразніше проступають контури справжніх історій. Інколи відповіді на питання щодо історії одних, знаходжу, коли пишу історію іншої постаті.
Тобто ви позитивно ставитесь до художнього переосмислення історичних подій?
Звичайно! Більше того, я ставлюсь до цього, як до вкрай необхідної речі. Наразі у нас вкрай мало масової або науково-популярної літератури, яка пропагувала б нашу історію, культуру, традиції та героїв для звичайних читачів. Не так багато авторів зважують працювати у жанрі історичної белетристики. Бо яким би добрим письменником ти не був, історична проза вимагає фахових знань і додаткової праці. Адже писати цікаві романи в антуражі певного історичного часу, а писати про сам час, його ідеї, людей і події – це дві колосальні різниці.
На щастя, така робота вже триває. Принаймні у роботі над серією, я відкрила для себе кілька цікавих імен сучасних письменників, які працюють в жанрі історичного популярного роману, де події присвячені саме моїй епосі державницьких змагань початку ХХ століття. Це Василь Горбатюк, автор чудових романів про героя моєї серії Павла Богацького. Також нещодавно відкрила для себе детективні романи Лори Підгірної, у яких авторка активно працює з тим історичним часом.
Та як би там не було, тут важливо усвідомити ту річ, що поки ми не внесемо ці постаті у нашу історичну свідомість, у масову культуру, щоб для українців вони звучали так само упізнавано, як, наприклад, Джеймс Бонд, доти не буде сформовано міцного підґрунтя нашої національної ідентичності. Насправді я дуже тішуся, що моя книга має цей художній ухил. Бо науковці усе та дослідять. У нас є прекрасні історики, надзвичайно потужна кафедра історії держави не лише у нашій Академії, але й по Україні багато сильних істориків.
Моє ж персональне завдання – розповісти історію людям, зробити її популярною та наративною. Такий певний медіатор між науковцями і читачами.
Як викладач, чи відчуваєте ви різницю у викладанні курсантам та студентам?
І так, і ні.
У чому різниця: коли викладаю курсантам, я не просто розповідаю історію героїв, а показую методи та ситуації, якими вони змогли ефективно оперувати як співробітники спецслужб. Знайти вихід, придумати гарну легенду, тобто те, що може бути їм корисним та помічним сьогодні у їхній безпосередній роботі. Також щоб вони розуміли: за ними стоїть ціла школа, ціле покоління, ціла плеяда.
Коли ж я викладаю студентам, більше розповідаю наскільки наші спецслужби ефективні та небезпечні, як їх боялись, як за ними полювали по цілій Європі. Як їх хапали на вулицях європейських столиць і везли на Лук’янівку й знищували як особливо небезпечних. Я хочу, щоб після моїх лекцій у них було переконання, що крутішого, ніж у нас, немає ніде.
Також обов’язково розповідаю їм про те, що призвело до певних поразок. Адже багато хто з наших студентів матимуть стосунок до різних гілок влади, а значить повинні знати основну проблему: коли персональні амбіції стають вище державних, коли країну роз’єднують політичні інтереси чи бажання нездорової конкуренції, можемо втратити державу і нас, наших рідних і дітей, розстріляють у спину. Я завжди кажу їм, що наші служби – це наріжний камінь, а вони – надбудова. Вони можуть повноцінно існувати, працювати, реалізуватися, досягати тощо так довго й успішно, допоки матимуть на що спертися, допоки будуть надійно захищені. Вони повинні пам’ятати, що держава – понад усе.
Тобто акценти у викладанні трішки різні, але загальний посил однаковий.
На вашу думку, історії яких історичних постатей мають обов’язково знати курсанти Академії СБУ?
Однозначно це постать Симона Петлюри. Петлюру досі надзвичайно сильно бояться наші вороги. Якщо ви помітили, російська пропаганда дуже вільно оперує термінами «бандерівці», «мазепинці», але вона ніколи не повертається до Петлюри. Вони бояться нагадати нам про його існування, тому що саме він створив Українську державу, зміг зберегти традицію та ідею державності, і передати нам. Тому Петлюра – це №1.
Так, він не був військовим за освітою, та мав на початках соціалістичні симпатії, адже тоді всі хворіли соціалізмом. Але він перший зрозумів, що без армії не буде держави, а без спеціальних служб ми не зможемо зберегти здобутки, які ця армія завоює.
Що мені болить найбільше: коли у період першої Республіки на початку ХХ ст. створювались наші спецслужби – Симон Петлюра подав три проєкти, першим із яких був проєкт РНБО. Але тоді більшість вважали, що нам це не потрібно, адже «Україна – мирна держава, яка ні з ким воювати не збирається». І це, насправді, дуже сумно. Коли поруч історичний ворог, то воювати доведеться.
Друга постать, безумовно, – Євген Коновалець. Євген Коновалець був другом і соратником Симона Петлюри, який теж мріяв про єдину державу від Львова до Одеси. Це та постать, яку ми маємо знати. Як і Петлюра, він був знищений нашими ворогами.
Третя постать – Володимир Кедровський. Зовсім маловідоме ім’я, але це людина, яка поруч із Петлюрою приклалась до розбудови Збройних Сил України та українізації армії. Він стояв біля витоків створення нашої військової потуги.
Мабуть, для початку, потрібно знати саме про них. Але також варто перечитати та переосмислити наш визвольний рух, історію ХХ ст., історію еміграції, щоб не лише позбавитись штампів та стереотипів, але збудувати нашу спільну історичну пам’ять для кожного у цій державі.
На жаль, ми досі не маємо доступу до всіх архівів і робота над цим триває. Та цю сторінку, наших перших визвольних змагань на початку довгого ХХ століття наші курсанти повинні знати не тільки, як майбутні співробітники СБУ, але і як військові та громадяни України.
Які книги ви б порадили до прочитання?
Я раджу звертатись до щоденників, мемуарів та спогадів, які зараз, на щастя, масово виходять. По-перше, вони надзвичайно захопливі, їх дуже цікаво читати, а по-друге – дуже пізнавальні.
Також закликаю читати історичну літературу. В Україні завжди був дуже сильний компонент історичної романістики та прекрасні автори. Починаючи від княжих часів Київської держави, і, фактично, вже сьогодні з’являються чудові романи на історичну тематику. При чому і детективи, і пригодницькі, трилери, епоси.
Особисто для мене історія Січових Стрільців назавжди закарбувалась у романі Петра Франка, творця Галицької авіації. Історичний пригодницький роман «Від Стрипти до Дамаску» про пригоди українського січовика, що починає свій шлях у лавах Січових Стрільців, стає розвідником і доїжджає аж до Дамаску. Ця книжка невеличка, але дуже гостросюжетна, цікавість тримає до кінця. Читала її років 30 тому, а пам’ятаю й досі.
Багато з героїв поплатились своїм життям за те, що служили українським інтересам. Яка історія вас найбільше вразила і, можливо, змінила світогляд?
Мене дуже зачепила історія Дмитра Вітовського, про якого знала дуже давно, бо він галичанин, як і я.
Дмитро Вітовський був січовим стрільцем, сотником, а потім комбатантом. Він організував 1 листопада 1918-го року Листопадовий чин, коли українці повернули собі владу у Львові. Він ініціював, власне, Акт злуки ЗУНР та УНР, дуже багато працював над утвердженням збройних сил Української Галицької Армії, зокрема сприяв її розвитку, і свободі України. Незалежність і соборність Української держави для нього була чи не найважливіші.
Він поїхав на Паризьку конференцію умовляти іноземних політиків визнати незалежність України. І, на жаль, дорогою із цієї конференції, Дмитро Вітовський потрапив у авіакатастрофу та загинув. Йому навіть не було 40 років, але все його життя було віддане Україні.
Ще одна постать, яка мала на мене значний вплив, – це Роман Смаль-Стоцький. Він відомий як професор-славіст, із дуже відомого роду Смаль-Стоцьких. Його батько був теж славістом, мовознавцем, послом до Відня, до Сейму, потім у Варшаві, політичний діяч і вчений у Празі. Ім’я світового масштабу.
Роман Смаль-Стоцький був тією людиною, яка вела переговори з усіма спецслужбами інших держав, а у міжвоєнний період намагалась досягнути визнання та підтримки УНР. Він мало не спричинив російсько-британську війну у 1930-х роках, бо дістав негласну підтримку британців, й інформація про це вийшла назовні. радянський союз тоді дуже бунтував, усе йшло до війни.
У Смаль-Стоцького був дуже непростий, навіть прикрий характер, але він вмів доводити справи до кінця. Є добрим прикладом як український realpolitik. Головними для нього були українці та наша держава, а інші корисні настільки, наскільки вони сприяють нашим інтересам.
Що змінило мене? Так склалось, що цими історичними постатями я почала цікавитись ще до приходу в Академію. Давно мріяла почати писати про них, та все якось не складалося. З початком повномасштабного вторгнення, у березні 2022-го, я була у Німеччині разом із донькою. Тоді були різні дилеми, думки щодо еміграції – повертатись чи лишатись, усі були розгублені. Пам’ятаю як сьогодні: я йшла вулицею Франкфурта-на-Майні і згадувала тих людей, які вимушено були в еміграції. Вони вірили, що це ненадовго, що вони повернуться...
Я зупинилась і майже розплакалась, тому що знала, що вони вже ніколи не повернуться. Подумала: тоді повернусь я. Зібралась та повернулась. І дуже цьому рада, адже тут моя держава, тут збулась моя мрія – я опинилась в Академії СБУ і можу працювати над нашою історією, формувати ідеологію держави.
Водночас, я повертаю тепер в Україну своїх героїв. Вони заслуговують на повернення. Мабуть, в цьому й полягає історична справедливість. Так, вони змінили мене, моє життя, мою долю. Ще сто років тому, коли боролися і вмирали за мою сьогоднішню Українську державу. Я їм дуже дякую за їхній досвід і за те, що зараз маю можливість як і вони, у свій спосіб, допомагати Україні боротись за її майбутнє.