«Кожен має розуміти, що армія УПА воювала за незалежну Україну проти двох тоталітарних режимів» – Аліна Понипаляк

Завідувачка кафедри теорії та історії держави і права Національної академії СБУ Аліна Понипаляк – одна із провідних дослідниць українського визвольного руху. Тож нове інтерв’ю проєкту «Фокус на ідентичність: розмови про найважливіше» присвячене Українській повстанській армії у боротьбі за самостійну Україну та її визначним  постатям, а також ключовим фейкам ворога про УПА.

Що стало поштовхом до написання книги «Обличчя українського визвольного руху в архівах кгб»?

Насамперед, це історії людей, які творили Україну у часи Другої світової війни. Їх п’ятеро, і серед них є жінка, адже для мене було принципово показати історію визвольного руху на прикладі жінки такого масштабу. Це було і в часи Другої світової війни, і тоді, коли, здавалося б, Україна не може відбуватися, не може «бути», але, незважаючи на все це, наша нація, наш народ намагалися боротися проти двох тоталітарних режимів.

Мені було важливо, щоб пересічні громадяни, а особливо курсанти і студенти нашої Академії, розуміли, що немає безвихідних ситуацій, завжди треба боротися за своє. Навіть коли окупант захоплює левову частку твоєї держави, у тебе не повинні опускатися руки. І українці вміють об’єднуватися у критичні моменти, ми вміємо разом боротися проти ворогів. Для мене це було рушійною силою.

Крім того, був важливий аспект, що у ХХ – на початку ХХІ століття ми не звертали уваги на біографістику, на роль особи в історії. Ми дивилися на історію глобально, але за глобальними подіями завжди криються долі людей. І для мене з колегами було важливо їх показати.

Найбільш промовистими, на жаль, є документи ворога. Бо вороги завжди детально вивчали українців та український рух у Перших і Других визвольних змаганнях, у часи Другої світової війни та у повоєнний період. Архіви ворога зберігають насправді колосальну інформацію, тому що вони вивчали їхній побут, будні – від щоденникових записів до приватного листування. Ми бачимо мову ворогів, як вони уявляли Український визвольний рух, як стежили за тими чи іншими персоналіями. І це збереглося безпосередньо в Архіві Служби безпеки України, а також у центральних та регіональних архівах. У книзі левова частка документів – з архіву Служби і з регіональних архівів, а також із Центру дослідження визвольного руху.

У книзі представлені два головні командири – Роман Шухевич та Василь Кук. Також ми навмисне взяли голову Служби безпеки Організації українських націоналістів та Української повстанської армії Миколу Арсенича, а також Катерину Зарицьку, яка керувала визвольним рухом і якій тоді було 19-20 років. Вона очолила український Червоний Хрест.

Уявіть собі, у совєтів не було Червоного Хреста. Сталін вважав, що у них не може бути військовополонених. За Женевською конвенцією Червоний Хрест опікується військовополоненими. І у нас, в армії українського визвольного руху, був свій Червоний Хрест, і його очолювала молода особистість, яка була прекрасною організаторкою. Польові шпиталі, окремі вектори, де збирали медикаменти, навчання військово-польовій медицині – це все було в УПА, незважаючи на те, що ця армія була партизанською.

Чи важко Вам було отримати доступ до архівів, про які Ви розповідали?

Нам трішки пощастило, тому що в основному це архіви, які ми вивчали протягом тривалого часу, більше 10 років. Зараз архів евакуйовано, з ним важко працювати, але співробітники Архіву Служби все одно допомагають науковцям.

Хочу сказати відверто: в архівах за кордоном, наприклад у військовому архіві у Фрайбурзі, який описує всю європейську армію, складніше працювати. А у нас архіви дуже відкриті.

Чи є серед персонажів книги такий, робота над яким була найцікавішою?

Я дуже ретельно досліджувала історію Василя Кука, останнього командира УПА. Моя книга про нього у 2021 році стала Книгою року, що дуже приємно. І для мене, напевно, завжди особливою особистістю буде саме він.

У Василя Кука дуже цікава біографія, він походив із родини звичайних селян. Адже, наприклад, Шухевич – це українська аристократія, він походив з міщан, у нього всі родичі були адвокатами, викладачами в університетах, етнографами. А от Василь Кук – звичайний селянський хлопець, яких була переважна більшість в Українській повстанській армії. Він зумів фактично самостійно здобути військову освіту, вишколив себе, був одним із найкращих розвідників. І його фундаментальні праці, такі як «Пашні буряки» з методів конспірації, досі є класикою для українських розвідників.

Ба більше, коли почалося повномасштабне вторгнення, мені почали писати наші військові: «Поділіться, будь ласка, «Пашними буряками», тому що ми хочемо дізнатися, як було тоді». Адже в умовах війни партизанська боротьба в місті і розвідка відрізняються від військової розвідки. І нашим військовим, які є професіоналами, які перечитали купу іноземної літератури, хотілося дізнатися, як про це писав Василь Кук, як він боровся з ворогом і які методи використовував.

Ось для мене це знакова особистість. Я була в його будинку, де він народився, знайома з його родиною. Вони надали унікальні матеріали, які ми використовуємо у нашій праці. Це значний масив родинних споминів, фотографій і документів, які ніде раніше не використовувались.

На Вашу думку, чи є міфи, які досі спотворюють уявлення суспільства про УПА?

Таких міфів дуже багато, на жаль. Ворог працював над насадженням у суспільство думки, що УПА співпрацювала з нацистською армією більше 70 років. І це абсолютний фейк. Тому що у всіх програмних документах ОУН головні гасла – це: «Свобода народам, свобода людині», «Не з москалями, не з німцями побудуємо свою незалежну державу». І це рухало молодь, яка вступала до лав Української повстанської армії. До речі, в Академії є ця програма Організації українських націоналістів в оригіналі.

Другий міф, дуже поширений, що УПА – це армія, у числі якої не було ні робітників, ні селян. Що це були якісь буржуа, які повстали проти «хорошої української срр», адже формально, як вони полюбляють казати: «Держава була». Це все совєтська пропаганда. І будування міфів довкола УПА завжди використовувалося совєтами проти українців.

Третій, на мою думку, найбільший міф – про те, що нібито УПА була керована у 50-60-ті роки американцями. Вони це дуже полюбляли говорити. Вам нічого не нагадує? Сучасні паралелі. Але насправді, якщо ми подивимося, то зброя, яка була в УПА на початках, була ще з часів Першої світової війни. Так, уже потім, за допомогою своїх розвідувальних та контррозвідувальних операцій, вони змогли здобувати зброю ворога. Це були і нацистські, і совєтські склади. І «американський ленд-ліз» звучить дуже абсурдно, адже совєти у часи Другої світової війни були союзниками США. Якраз завдяки цьому, вважаю, совєтський союз зміг відстояти території і рухатися до Берліна, чим зараз дуже сильно полюбляють пишатися наші вороги.

Що б Ви хотіли, щоб кожен українець знав або розумів про вояків УПА?

По-перше, кожен має розуміти, що ця армія воювала за незалежну державу. Можна не знати всіх командирів, але знати одне: ця армія воювала за самостійну суверенну Україну.

По-друге, важливо, щоб кожен українець знав, що УПА воювала проти двох тоталітарних режимів і не співпрацювала ні з нацистами, ні з совєтами, хоч і опинилася у той момент між двома окупаціями.

Дуже промовистим є акт ОУН, підписаний 30 червня 1941 року у Львові, коли на балконі «Просвіти» Ярослав Стецько виголосив слова, важливі для кожного українця, що Україна відновлює власну державність. А згодом, до речі, завдяки Василю Куку це вдалося висловити на радіо, і ці священні слова почули всі українці, які мешкали на той час на Волині і на Галичині.

Наприклад, як згадує Теофілія Бзова, повстанка із Тернопільщини, її батьки влаштували тоді ціле свято. Всі святкували в селах, що Україна знову відновила власну державність.

Які постаті української історії Ви вважаєте досі недооціненими?

Таких постатей дуже багато. Це і ті, які стосуються української культури, наприклад, Лесь Курбас. Мало кому відомо про театр «Березіль» і про те, які цінності несли українські театрали. Ми знаємо про літературу, знаємо обличчя військових Перших і тепер Других визвольних змагань. Але ми не приділяємо достатньої уваги культурі.

Ті самі Зеров, Стус, Симоненко і їхній внесок в українську незалежність. Як на мене, смолоскип боротьби після УПА перейняли якраз шістдесятники, а згодом дисиденти. Від отаманів Холодного Яру до Василя Стуса, який зробив усе для того, щоб виголосити гасло: «Хто проти диктатури – встаньте!». Кінематограф теж важливий – до прикладу, творчість Параджанова. Ми зараз повинні переосмислити й оцінити масштаб боротьби за Україну, яка тоді відбувалася.

На жаль, ворог незмінний. Він не змінився за 100 років. Я часто кажу курсантам про те, що імперії після Першої світової війни зруйнувалися. Але росія, московія – вони просто змінили форму. З російської імперії вони стали совєтським союзом, і фактично їхні території збереглися. Вони розширювалися, воювали і використовували українців як внутрішній ресурс для себе.

І, звісно, дуже важливі постаті науки. Корольов, на якого всі дивляться як на совєтського діяча, але він був українцем, і його, до речі, використали совєти задля власних цілей. І про це також треба говорити.

Яке з Ваших досліджень або проєктів особливо запам’яталося і чому?

Це складне питання, тому що кожне дослідження залишає певний слід у науковців, і я не можу виокремити одне. Для мене було дуже важливо досліджувати досвід українок у Другій світовій війні. У Лейпцизькому університеті я вивчала саме їхній досвід і досвід сучасних українських військових. Ми намагалися показати, що війна для жінок і чоловіків – і тоді, і зараз – це трагедія. І як тоді виживали жінки і чоловіки, як боролися проти тоталітаризму українські військові, так і зараз це залишається незмінним. Тож скажу одне: всі проєкти є певною мірою такими, що запам’ятовуються.

Я дуже люблю нашу Академію і те, що робить наша кафедра. Ми закладаємо цеглини для майбутнього, щоб наступним поколінням, які спиратимуться на наші плечі, як і ми стоїмо на плечах своїх попередників, було легше досліджувати. Вони зможуть використати ті джерела, які використали ми, і примножувати нашу історію, дізнаватися її.

Рада, що Академія – це лабораторія для кожного студента і курсанта, який цікавиться власною історією. Бо я завше кажу їм: «Історія починається з вашої родини. Дізнавайтеся, ким були ваші дідусі й бабусі. Дізнавайтеся, які у них були долі, тому що з малого починається велике».