ЧЕСНІСТЬ ОБЕЗЗБРОЮЄ, ПРАВДА ЛІКУЄ – військова медіаторка Ольга Слюсаренко

Нещодавно у Національній академії СБУ вийшло друком унікальне видання «Військова медіація» авторства співробітниці закладу Ольги Слюсаренко. Більше ніж 5 років вона займається цією темою, працюючи з військовими. Що таке військова медіація, які інструменти вона пропонує та чому це одна з важливих навичок для військового лідера – про все це ми поспілкувалися під час інтерв’ю з експерткою.

Пані Ольго, почнемо з основного – що таке військова медіація і чим вона відрізняється від цивільної?

Те, з чим працюю сьогодні я і про що написано посібник, – це авторський проєкт, і поки такого визначення в Україні немає. Завдяки Службі безпеки України, Академії, підтримці та вірі в мене, як фахівця, виробився алгоритм, який став окремою частиною загальної військової медіації.

Чим відрізняється військова медіація? Тим, що це робота під час війни, а вона зовсім інша. Це вже не робота про примирення як таке. Це робота з військовослужбовцями, бо там вони вчились виживати, а тут їм треба вчитись жити наново. І тому, коли запитують: «А чому діалогу немає?». Бо тут вони також у режимі «вижити», а не «жити».

До мене часто звертаються по сімейну медіацію, коли військовослужбовець повертається додому – поранений чи без поранення, без видимих ушкоджень. Але вони обов’язково є, тому що людина пройшла щось надтяжке, на надможливостях. Те, до чого нас не готують з дитинства, ні в школі, ніде. І мені задають питання: «Як спілкуватися з ним?». І тут є момент, який треба витримати. Якщо у медіації ми говоримо: «Ідіть у діалог одразу», то тут потрібен і проміжок тиші. Треба вміти витримати цю тишу. Дати словам дозріти, дати людині час на адаптацію, щоб вона сама себе почула і зрозуміла. І тут медіатор часто виступає не як посередник між людьми, у яких конфлікт, а як посередник між людиною, яка прийшла вже у конфлікті. Їй самій себе треба почути.

За допомогою питань іде медіаційна процедура. Все, що робить медіатор –витримує процедуру, правила, принципи, веде людину запитаннями від етапу до етапу. Так ми працюємо з військовослужбовцями, навіть якщо це внутрішній конфлікт. І його треба прибрати насамперед. Так само, як потрібна реабілітація для адаптації після повернення, так само потрібно готувати людину до викликів, які несе війна. І медіація може стати одним із таких інструментів.

Під час медіації людині дають чесні відповіді на запитання: «А що буде, якщо у нас не вдасться? А що буде якщо я не повернусь додому? А що буде, якщо я втрачу кінцівку?». Так працює нервова система і мозок – людині легше, коли вона хоча б якісь відповіді отримує, хоча б якось їх аналізує. Це просто особливості мозку. І якщо в медіації ми здебільшого працюємо з інтересами, то у військовій медіації між військовослужбовцями – ми працюємо з порушеними потребами. Тут накази, непорозуміння, внутрішні конфлікти, невміння розмовляти.

Я говорю на всіх тренінгах: «Будуйте теплі стосунки. З усіма, всюди, навіть якщо це ваш керівник. Так само і в армії. Не переходячи межу, залишаючись на своєму рівні, але будуйте гарні відносини, теплі. Треба чути одне одного, бачити за формою людину. Отут і виникає медіація. Ми бачимо тільки функцію, а не особистість. Функція «побратим», «солдат», «військовий», а за нею завжди є людина, і її давно ніхто не чує.

Військова медіація – це та ж медіація, але у нових реаліях. Іноді інструментарій ніби той самий, але потрібно вміти відчувати, бути включеним, емпатичним, щоб розуміти: зараз це не діє, це не запитувати, це боляче. І знати, коли можна торкатися цього болю, бо ти постійно будеш із ним працювати. Є накази, командири і підлеглі, які не завжди на рівних. Але людська рівність має бути витримана.

Коли Ви працюєте з внутрішнім конфліктом військового, то це щось схоже на психотерапію?

Я б не назвала це психотерапією. Це вміння людини працювати з самою собою, своєю свідомістю. Чому? Тому що я тут не виступаю як той, хто підказує. Я – інструмент, який веде. Взагалі, людина мене не запам’ятовує, і в цьому магія медіації та будь-якого медіатора: я маю прийти спокійно, часто в чорному. Маю спокійно вийти з кабінету, якщо двоє людей у конфлікті почали розмовляти. Маю залишити людину наодинці з відчуттям, що вона зробила над собою подвиг, роботу, витримку. Люди не пам’ятають, що я взагалі зробила. Я маю бути тінню, інструментом. Наприклад, ви відкрили книгу, читаєте, книга вас змінила. Але читали її саме ви. Потім ви закрили книгу і забули – вплив залишився. Але ви над собою працювали, а книга була інструментом. Оце медіатор. У психотерапії – техніки. Там кажуть, що робити, дають поради. Медіація це не про поради. Це витримана процедура, запитання, побудова безпечного простору, конфіденційність, правила, принципи та інструментарій.

Так, це може бути боляче. Будь-які відносини, навіть розмови, – це завжди про щось духовне. А якщо це розмова про порушену потребу – вона зачіпає внутрішній світ. І тому здається, що це щось зі сфери психології чи психотерапії, але все це – вміння працювати з собою за допомогою медіаційного інструменту.

Чи є у посібнику ці інструменти? Чи може людина, прочитавши посібник, провести саму себе цими пунктами? Чи обов’язково має бути в цьому процесі медіатор?

На мою думку, книга взагалі може бути окремим інструментом. Деякі примірники відправили командирам підрозділів, і вони дають відгуки, що це був для них інструмент самозцілення. І фахівці з психології, сержанти, командири, лідери, які отримають посібник і прочитають ці алгоритми, можуть просто їх використовувати. Посібник, насправді, буде важливим та дієвим і для цивільного населення під час війни, і для бізнесу, і для психологів, і для людей, які працюють із травмою. Тому що все пов’язано.

Дуже багато болю і треба вміти витримувати себе біля інших. Не інших, а саме себе біля людей. Вони мають право бути такими, які є. Якщо це військовий і він кричить, він має право бути злим, роздратованим, травмованим. Люди злі настільки, наскільки вони нещасні. Вони не народжуються злими. Насправді часто ми – не дорослі, ми – постарілі діти. А якби ми всі стали дорослими – ми всі були б медіаторами. А оця «постаріла дитина», яка перенесла дуже багато всього, що робить у безпечному середовищі? Вона емоціонує. Отак і військовослужбовець, приходить додому, а там дружина – єдине безпечне середовище, де його мають любити абсолютно будь-яким. І тому він емоціонує, агресує, веде себе неправильно, на нашу думку. У моменті для себе – правильно. Бо по-іншому не може, це нервова система, це травма, багато пережитого, багато того, що не було промовлено словами.

Навіщо потрібна медіація? Тому що тут говорять вголос. Правда лікує, чесність обеззброює, бо знімається броня. І все: ти видихаєш, ти вже чесний насамперед із собою, а далі – з іншими. Це так працює: «Я зараз агресивний, бо інакше не можу. Не знаю чому не можу, напевно тому, що мені дуже болить». І тут дружина говорить у відповідь: «А я теж не можу це витримати, я до цього не була готова. Я і так багато витримувала». І от вона говорить йому свою правду, він їй – свою. Чесність уже їх обеззброїла, а правда уже лікує. І де тут медіатор? Це тінь, яка дала можливість і побудувала безпечне середовище, у якому вони поговорили. У цей момент медіатор вже може вийти, він уже не потрібен. Не будуйте стіни, будуйте мости. А ми будуємо стіни просто тому, що ми так навчені. На них накладається ще стільки болю, горя, внутрішніх страждань, через які проходять люди.

Людяність – це вміти чути інших людей і дозволяти їм бути такими, якими вони можуть бути в моменті. Коли ви працюєте над собою, слухаєте інших людей, даєте їм право бути такими, які вони є, – ви вже майже медіатор. Ви вибудовуєте середовище: «Тут все добре, ви можете бути собою». Це енергетика. У моєму розумінні енергетика – це просто навичка, ні більше ні менше. Бачити світло в інших людях і нести світло в собі – це навичка, яку може набути будь-яка людина. Коли темно і важко, а ти помічаєш тільки світле. На цю навичку треба налаштувати свій мозок. Коли приїжджає людина і нам здається, що вона з крутою енергетикою, – це просто тому, що в неї є така навичка. Ким вона була закладена? Можливо, батьками, цінностями, які в них були, можливо, середовищем, можливо, сама над собою працювала – невідомо. Але ця навичка вже є.

Як Ви вважаєте, чи повинна військова медіація стати навчальною дисципліною для курсантів?

Вважаю, що це обов’язкова навичка нового військового лідерства, яку можна давати вже з першого курсу. Як дисципліну або як тренінги на кожному курсі. Чому декілька? Бо ми маємо бачити динаміку. І це має бути тренінг з практикою. Щось вони забудуть, чогось недочують, хтось буде у своїх справах, десь буде недоречно, не той день, не зможуть, не відчують, інші цінності закладені. Тоді ми повертаємось до них і намагаємось ще раз. Це не значить, що вони неправильні чи тренер поганий, чи ще щось. Просто нам не заклали культуру давати іншим людям право бути такими, якими вони є. Культуру працювати зі своїми внутрішніми опорами та пробудовувати свій «хребет». Культуру розмови з іншими людьми і самим собою. Культуру задавати собі складні запитання та давати на них відповіді. Наприклад, питати себе в конфліктній ситуації: «А що я з цього можу винести, а як я поводився?»

Діти дуже адаптивні. Вони витримують себе, інших, у них є емоційний інтелект, стабільність. Під час тренінгів вони розуміють, як треба будувати діалог, як розмовляти, де інтерес, де потреба. І вони це схоплюють швидше, ніж дорослі, бо ми вже у певній рамці виховання.

Військова служба – це рамка, сформована статутами. І ми не ламаємо рамку, а розширюємо її. Це – нове військове лідерство. І тому це потрібно виховувати з першого курсу, а в ідеалі – зі школи. Бо витримувати напругу, себе й інших – цього треба вчитись. Активне слухання як навичка – це два-три практичних заняття. Люди потім, особливо діти, відповідають, чують, вони емпатичні.

Як Ви прийшли у медіацію?

Для того щоб отримати посвідчення адвоката, було обов’язковим проходження курсу з медіації. Мене це зацікавило і я вирішила, що маю отримати базу. Спочатку вивчала самостійно, потім пішла на тренінги, далі на міжнародні тренінги, бо хотіла отримати саме міжнародний сертифікат. І залишилася в цьому, бо побачила, як це якісно змінило моє життя.

Медіація – про емпатію, вміння відчувати інших людей та розуміти, що вони мають право. Це резильєнтність, вміння відновлюватись після будь-яких травматичних подій, бо життя наповнене ними. Будь-які зміни травмують: втрата близької людини, розлучення, зміна роботи, бо нам все треба перебудувати.

Це також про емоційний інтелект – здатність розуміти свої емоції та управляти ними. А другий етап медіатора – усвідомлювати емоції інших, давати їм право бути і регулювати їх. Чи кожен може бути таким? Може. Але це величезна робота, вибудувані внутрішні опори для себе та інших. Коли ти даєш цю опору – відчуваєш себе крилом. А якщо власні опори не пропрацьовані, то ми відчуваємо себе милицею для інших.

Медіація дає розуміння конфлікту як не небезпеки. Для мозку – це небезпека, але з неї можна або вирости, або впасти у непорозуміння. І коли ти у собі такі навички пропрацьовуєш, як не захотіти поділитися з іншими?

Я залишилась у медіації, бо побачила, що якісно проживаю своє життя. Бувають різні моменти, але завжди можу дати собі пояснення, чому так. Я працювала тренером з медіації, проводила тренінги. І якось після заходу для держслужбовців, один із учасників сказав, що ніби пройшов реабілітацію. Він попросив попрацювати з деякими його побратимами. У цьому я бачила свою місію і для мене було честю з ними працювати. Я вчила їх, як самостійно випрацьовувати навички медіації.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, очільник одного з РТЦК запросив мене попрацювати із військовослужбовцями, бо серед них не було психологів. Тренінги я проводила у спортзалах сільських шкіл, щоб допомогти людям обирати, чого вони хочуть, налагодити стосунки з сім’єю, розуміти себе. Вони йшли зі страхом, зі злістю, ми називали з ними вголос емоції і вони розуміли, що мають право на них. Раніше вони цього ніколи не говорили, бо у нас не прийнято так у суспільстві. І вони «лікувалися», самі себе приймали, хтось випрацьовував лідерські якості.

А потім з’явився тренувальний табір і поїздки до військовослужбовців ближче до лінії фронту. Умови в таких таборах мають бути максимально наближені до бойових, інакше ні один курсант не підготується, бо тільки через біль ми зростаємо. Мозок не зрозуміє як це, якщо не відчує присмаку землі у роті, падіння, ваги бронежилета не через годину, а після всього дня в ньому… А потім ще сісти і порефлексувати, попрацювати над собою: «А що для мене важливо? А чому для мене це важливо?». Оце нове лідерство, це нові військові. Вони виховуються через полігони, де мають тримати зброю, відчувати втому та виснаження, і при цьому залишатися не функцією, а людиною – не втрачати себе.

Потрібно, щоб люди отримували цей досвід до, а не вже на передовій. Вони мають пройти, відчути, надягнути на себе нову реальність і роль воїна. Так влаштований наш організм: вперше на полігоні їм страшно, незрозуміло, що відбувається, а вдруге, втретє вони вже адаптуються. Так виховуються військові.

Так само дружина військового – під час роботи з медіатором відповідає на важливі для себе питання і вдягає на себе нову роль. До цього вона розуміє себе дружиною чоловіка, який закривав низку потреб і ще нескоро зможе це робити знову. А їй треба «одягнути» на себе роль дружини військовослужбовця. Так і курсантам – свою майбутню роль. Це треба проговорювати вголос: ваше життя вже не буде таким, як було раніше, а тим паче у країні, в якій йде війна.

У таборі також є місце, де можна поговорити з медіатором, і місце для гуртування. Вдень – важко тренуєтесь, а ввечері збираєтесь біля вогню. Якщо все об’єднати – військову підготовку, нові навички, розуміння себе, уявляєте, які круті речі можна робити? Тільки коли є виклики, ти зростаєш.

Зараз у нашій освіті немає акценту на людяність. Багато де дають круті знання, але людяність не виховують. Мотивація бути людяним втрачається там, де ми цьому не вчимо, не показуємо власним прикладом, не підтримуємо таке середовище.

З якими психологічними та емоційними викликами Ви стикаєтесь, працюючи з військовими, ветеранами та родинами?

Усім здається, що найважче працювати з агресією, злістю та страхом. Насправді ні. Коли людина агресує – це круто, ти розумієш, що у неї є емоція, вона вже почала проживати травматичну подію. Найважче – працювати з людиною, яка розповідає про біль і горе як про нормальні речі. Або з людиною, яка мовчить. Тиша наповнена болем. Ти намагаєшся розмовляти, а людині і так все зрозуміло, їй нічого не потрібно. Внутрішньо все вже настільки прогоріло, там стільки розчарування та болю, що немає ані страху, ані злості, ані звинувачень, ані перекладання відповідальності. І це – найстрашніший виклик.

Внутрішня тиша наповнена болем. Потрібно працювати, говорити, щоб пробудити в людині бажання почути себе, почати говорити про себе, свої потреби. А якщо немає потреб – звідки взятись інтересу? Коли діагностовано ПТСР – зрозуміло, що психіка реагує. А тут психіка закрилась у певній точці, і з цим найважче працювати. Ти відчуваєш їхній біль, з погляду все зчитується – цей погляд навіть не оцінює. Тоді треба вибудовувати довіру маленькими дозами, кроками.

Які результати військової медіації Ви вважаєте найціннішими, навіть якщо вони непомітні ззовні?

Згуртованість підрозділів, зміни, які я бачу в людях та відгуки, які я отримую. Хоча насправді відгуків мало. І це теж треба вміти поважати.

Кожен медіатор, особливо військовий, має бути готовим – оплесків не буде. Навіть у моменті виходу з конфлікту, ти була інструментом, а інструментам не аплодують. Є люди, які надихнулись – наприклад, «Корд» передав нагороду. Хлопці, які воюють, заморочилися, виготовили, передали. Зазвичай все непомітно, але я готова до цього.

Якщо медіатор, заходячи у медіацію, чекає оплески – він програв. А от зміни, які ви помітили, – це не здалось. Ось з цим і йдіть: задоволені, більшого не буде, не очікуйте. Іноді буває і знецінення – це неприємно, але ти сам можеш дати собі підтримку. Це мій вибір служити людям цього часу.

Що допомагає Вам зберігати віру в діалог тоді, коли здається, що сторони вже не здатні почути одне одного?

Віра в людей. Я дуже люблю людей. Не знаю, звідки це в мене, просто їх люблю. Точно знаю, що люди злі, коли нещасні, такими вони не народжуються. У людях є світло, просто вони себе загубили, або так на них вплинув соціум. Ми не пропрацьовані, не працюємо з собою, бо нам цього не показали, тому ми й не дорослішаємо.

Яке головне повідомлення Ви б хотіли донести військовим через медіацію?

Давайте просто спробуємо довіряти. Медіація не змінює систему – вона її розширює. Вона не змінює авторитети, але теж розширює їх. Розмова не робить вас слабшими, вона робить вас справжніми, сильнішими та більш резильєнтними. Ви легше проходитимете виклики, насамперед внутрішні.

Світ змінюється, а ми не беремо нові інструменти. Чому ми не хочемо використовувати новий інструментарій? Не боятися розмовляти. Чесність обеззброює, правда лікує. Це про те, що ти спробував новий інструмент і твоя чесність і правда може багато що змінити.

Дивитися на людей необхідно через призму «вони мають право». Це вас не зменшує, а ви стаєте глибшими. Це розширює вас. Це все про медіацію, про військову медіацію. Звичайно, навички медіатора, якості нового військового лідера – це прогрес, новизна, яку треба втілювати в життя, як і будь-який інший інструмент. Адже якщо щось діє – треба його забирати.

Життя – це не забіг на коротку дистанцію, це марафон. І якщо ми хочемо бігти далеко і довго, то нам треба посилювати внутрішні опори, вчитися розмовляти, не йти в тиші. Коли війна закінчиться – нам треба буде багато що проговорити, передати поколінням, передати діалог, а не біль. Медіація – це надовго, вона не проростає одним днем. Це як будь-яка робота з молоддю: ти вкладаєшся, але можеш навіть не побачити, коли воно проросте. Воно проросте, але ми не знаємо, коли і як. Бо кожна людина свою травмуючу подію проходить у своєму темпі. Можливо колись, коли вони вже постарішають. Але не треба чекати, треба закладати зерно. Тому мені дуже важливо, щоб військові це відчули і зрозуміли. Я завжди їм кажу: «Я тут для вас. Побудьте трішки для себе».